– Він спить?

– Так. Весь день бігав та вертівся наче дзиґа.

– Добре. Ключі свої береш?

– Я їх не витягала із сумки.

Руслан висмикнув ключа з замка, вони погасили світло і вийшли у під’їзд. Самотня лампочка ледь освітлювала сходи і, здавалося, ось-ось згасне. Чоловік запер двері й вони з дружиною тримаючись за руки спустилися сходами надвір.

Було спекотне літо і навіть увечері повітря, здавалося, не ворушилося, а немов завмерло. Подружжя вирішило провести пару годин разом – як і десятки таких самих пар у вечірньому місті. Поки їхній восьмирічний синочок спав безтурботним сном у порожній квартирі, чоловік з дружиною відпочивали від пекучого дня, гуляючи вулицями.

Василько того дня був неймовірно енергійним: він веселився, бігав по квартирі й під вечір (коли стало не так спекотно) підняв догори дриґом весь дитячий майданчик. Мама, що саме поверталася з роботи, забрала їх з татом додому, аби приготувати їм смачну вечерю.

Потім батьки поклали втомлену дитину спати і по черзі поцілували. Малий заснув майже одразу й подружжя вирішило вийти на вечірній променад. Вони завжди боялися залишати Василька вдома самого. По-перше, дитина могла прокинутися і злякатися, що вночі залишилась сама. По-друге, хлопчик міг гратися й увімкнути газ чи воду, а це було небезпечно. Василько був уже досить великим і чудово розумів, що таке газ, сірники та все інше, але ж батьки то є батьки, і вони непокоїлися за нього.

Зазвичай малий спав міцно, тому ніколи не помічав, що батьки пішли на прогулянку. А вони відлучалися ненадовго – подихати вечірнім повітрям та побути разом. Все завжди було добре. От вони й зараз думали, що так і буде.

* * *

Всесвіт почав пульсувати, напружено дихати і в кінці кінців виплюнув у літню ніч звіра. Люди не могли відчути його появу, а от дворові собаки заскиглили і повтікали від  під’їзду. У наелектризованому на долю секунди повітрі з’явився спочатку згусток темної матерії, мов дірка у просторі, а потім асфальт прийняв напівпрозору постать, що здригалася в судомах. Поступово звір набирав чітких контурів і його тіло – оголений чоловічий стан – вже не так смикалося.

Це був  нібито молодий чоловік з лисою макітрою, блідою шкірою та надміру довгими кінцівками. Крізь шкіру подекуди синіми блискавками проступали судини, нігті на руках та ногах скоріше нагадували кігті – такі ж міцні та гострі. Звір дихав, а отже був живий. Навколо стояв сморід. Полишивши Темний світ, у світі цьому неможливо матеріалізуватися легко і ефектно – така плата за перехід. Але тільки за перехід. За саму можливість мандрівки плата була набагато дорожчою.

Та звір був щасливий, що зміг знову опинитися у звиклому світі, де хоч на якийсь час він зможе знову почуватися людиною. Живим, вразливим, з усім букетом почуттів. Хоча б на день, хоча б на ніч…

Він лежав на асфальті між під’їздом та зачиненим входом у підвал. На другому поверсі на кухні горіло світло, але його не вистачало, щоб звіра можна було розгледіти. А от на першому було темно. І він відчував пульсуюче юне життя.

* * *

Руслан поволі йшов з Вікою центральною вулицею міста. Нагрітий за день асфальт поступово віддавав своє тепло. Ніч приносила довгоочікувану прохолоду. Місто ще не спало, але перехожих на вулиці було не так вже й багато. Здебільшого це була молодь, яка примостилася на лавках, весело спілкуючись або старанно тримаючи в руках свої смартфони щоб написати повідомлення друзям.

– Колись і Василько отак буде вечорами гуляти з друзями чи подружкою… – мрійливо але з нотками ревнощів промовила Віка.

– Зараз ми ходимо на прогулянку, а підросте син – буде він ходити, так і є, – зазначив її чоловік.

Крокуючи по вимощеній старою плиткою вулиці, сімейна пара не помітила, як минула те місце, де вони зазвичай переходили проїзджу частину, щоб повернути назад. Повітря дедалі ставало свіжішим і йти додому зовсім не хотілося. Розмовляючи про якісь дрібниці, подружжя знайшло собі вільну лавку та вирішило посидіти хвилин зо п’ять.

– Ти взагалі уявляєш, як Василько виросте?

– Звісно, ми всі колись були малими і потім виросли.

– Як гадаєш, він рано одружиться? – Віка проявила свою материнську цікавість.

– Все залежить від нього. Я б цього не хотів, звісно, – відповів Руслан, дивлячись дружині в очі. – Хоча, з його енергією я не здивуюся, коли він років у 18 стане батьком.

Вони посміхнулися один одному. Після важкого дня тіло відпочивало, голова звільнялася від зайвих думок і налаштовувалась на сон. Поговоривши про майбутнє сина, батьки вирушили до найближчого пішохідного переходу, щоб перетнути вулицю і по іншій стороні піти додому. До Василька.